Історія про фотографа з інвалідністю

Історія про тернопільського фотографа з інвалідністю, чиї світлини прикрашають світові глянці

Тернопільський фотограф Павло Древницький пізнає світ не так, як більшість з нас. Від народження він пересувається за допомогою інвалідного візка. Проте, ніщо не завадило йому здійснити свою мрію і стати тим, ким йому хотілося. Сім років тому в нього не було власного фотоапарата, а сьогодні його світлини прикрашають глянцеві видання, він співпрацює з іноземними компаніями і продає свої роботи в різні країни.

Для Павла фотографія – це особливий спосіб пізнати світ. У дитинстві неможливість ходити була для нього обмеженням. Але він не замкнувся у чотирьох стінах. Вчителі приходили навчати його додому. Пізніше він став студентом технічного університету, закінчив факультет комп’ютерних наук. Працював удома, але не залишив думку про фотографування.

Все почалося як розвага. Павло взяв фотоапарат і робив світлини вдома. Своїми натюрмортами ділився в Інтернеті й прислухався до фотографів, які радили, як краще спрямувати світло й виставити предмети.

За словами Павла, фотографія навчила його звертати увагу на деталі. Світ незвичайний кожної миті, потрібно лише дивитися.

– Коли я почав розширювати простір у фото, це стало розширенням простору в світі, – розповідає Павло. – Дуже багато змінилося в моїх поглядах на життя, змінилися цінності. Треба приділяти увагу деталям – і тоді все стає дуже цікаве і красиве. Люди зазвичай пробігають поруч, не дивляться, не вникають у подробиці, а в них – найцікавіше.

Нині Павло працює в основному в жанрі портрету. Розповідає, що для нього секрет вдалого фото – у простоті. Коли людина природна і сама собі подобається.

Павла часто можна побачити в місті, де він полює за вдалими кадрами. Але незвичний фотограф й досі викликає подив у перехожих.

– Навіть тепер люди дивуються, коли бачать мене з фотоапаратом на візку, – каже Павло. – Людей з інвалідністю дуже мало видно. Місто зовсім не пристосоване для нас. Є такі, як з моєю хворобою, які самі ходять. Їх можуть сприйняти і за п’яних, і за наркоманів. Але люди в нас загалом добрі. Вони хоч і дивуються, але допомагають.