Яким би він був без аутизму?
Макару вже 12 років, у нього є інвалідність, він не розмовляє, не читає, майже ні з ким не йде на контакт і категорично не бажаю користуватися туалетом. Хлопчик часто заходиться криком і плачем, б’є себе кулаками по обличчю до синців. Він полюбляє сипучі продукти, які щодня засівають весь будинок. Він може годинами пересипати пісок або вискубувати траву на газоні. Танцювати танці під «музику», що звучить у його уявленні. У Макара важка форма аутизму.
Він найкрасивіший з трьох моїх синів – розповідає батько. Коли я дивлюся на нього не під час нападів, а в гарному настрої – ласкавого, веселого, я уявляю, яким би він був без аутизму. І тоді мені хочеться плакати…

Макара нікуди не здам!
Скажіть батьки, у вас бувають напади ностальгії за тими часами, коли діти були немовлятами? За їх першими кроками, словами, щасливими посмішками? У мене бувають, та для мене він і зараз немовля і завжди буде немовлям. З ним не буває ностальгії, все дитяче в ньому немов збереглося. І іскриста в очах радість, коли йому весело, і страх перед навколишнім світом в міцному потиску моїх пальців. Я щасливий бути батьком цієї дитини, любити його таким, навіть якщо у нього є інвалідність. Любов перемагає біль і дає віру в майбутнє.
Мені “радять” здати дитину в інтернат для дітей з інвалідністю, та я зрозумів, що Макара нікуди не здам. Поки я живий, буду з ним, я просто не зможу без нього, а він не зможе без мене.